Прощавай

Прощавай

Переклад оповідання Larry David «No way to say goodbye», надрукованого у номері «The New Yorker» за 5 березня 2018 року.


Прощавай, переклад оповідання25 червня 1942 року – в цей день я пішов на війну. Мене проводжала моя кохана Еліс, разом з нею я і приїхав на вокзал. Ми зустрічалися з першого року гімназії і були закохані. Тому від думки про розлуку обом ставало лячно.

Еліс запаркувала автомобіль. Ми вийшли, мовчки взялися за руки та пішли через вокзал до платформи. Наші серця щеміли від туги, і деякий час ми просто дивилися одне на одного. Вона заговорила першою. Я пам’ятаю нашу розмову майже дослівно.

«Обіцяй, що повернешся.»

«Обіцяю.»

«Обіцяй, що будеш писати.»

«Авжеж, обіцяю.»

«Щодня.»

«Щодня? Е-е-е… Ну, окей, я спробую. Розумієш, я буду на війні. Але обов’язково напишу, як випаде вільна хвилина.»

«А от Нена щодня отримує листи від Бреда.»

«Так, бо Бред – штабний ад’ютант. Він має стіл. Якщо я потраплю до штабу і сидітиму за столом, то теж буду тобі писати, тричі на день. Інакше, подумай собі – звідки брати папір? Я не зможу весь час бігати з наплічником, повним паперу. Він і так важкенький - з набоями, пайком, ще й зі спальником… Не думаю, що туди папір влізе.»

«Я не кажу тобі набивати його папером. Але заради мене можна хоча б кілька аркушів покласти?»

«Ну звичайно! Ти не так мене зрозуміла.»

«А як тоді інші пишуть?»

«Гарне питання, люба. Я обов’язково це з’ясую», – відповів я, краєм ока вловивши власне віддзеркалення у вікні вагону. Ох і добре ж мені в формі, чорт забирай!

«Ти хоча б ручку взяв?»

«Узяв. Але, якщо чесно, вона погано пише. Може статися, що перестане писати вже на першому листі.»

«То купи іншу. Або кілька – про запас.»

«Не думаю, що на фронті продають ручки. Ти знаєш, як у мене з ручками. Весь час вилітають з кишень. Хоча в армійських штанях мусять бути добрі кишені. А може й навіть із застібками-блискавками! Не розумію, чому всі кишені не шиють із застібками? Знаєш, повернуся додому і шитиму штани з кишенями на застібках!» – оголосив я і закинув до рота м’ятну цукерку, готуючись до прощального поцілунку.

Я зловив її похмурий погляд.

«Ну а що? Гадаєш, кишені на застібках – погана ідея?»

«Я гадаю, що ти зовсім не хочеш мені писати!»

«Еліс, я тобі вже казав – рано про щось говорити, поки не побачу все на власні очі. Я хочу писати. Але проблема в…»

«У папері та ручці! Знаю.»

«Точно! І в часі. Уяви собі: цілий день воюєш, когось вбиваєш, по тобі стріляють, витягуєш поранених побратимів. Знемагаєш від спраги, бо фляга вже порожня, волочишся до табору виснаженим та брудним. Подумай, що перше може спасти на думку? Сісти, перевести подих, відпочити, з’їсти консерви. Це така їжа в бляшанках.»

«Я знаю, що таке консерви!»

«Однаково. Потім захочеться помитися в душі чи ще якось –  ти ж знаєш, який я чистюк. Ну і після всього, авжеж, можна й написати – якщо лишень знайду папір і ручку. Хоча може бути вже затемно. Мабуть, можна скористатися ліхтариком, але тримати одночасно і ліхтарик, і папір не дуже зручно. Особливо на вітрі – тоді пиши-пропало.»

«Досить! Знаєш що? Можеш не писати.»

Пролунав свисток – потрібно було сідати до вагона. Однак я стояв на місці, не бажаючи залишати її в такому настрої.

«Бляха, ну ти й дивна. Не можу повірити! Ти вважаєш – найперше, що я мав би зробити після біганини під кулями, цілий день ризикуючи життям за тебе, за нашу американську мрію - це роздобути папір і ручку, яка пише, і накатати тобі листа? Це ж, бляха, мов якесь домашнє завдання! І я ж, бляха, не Шекспір! Якщо вже на те пішло, це ти мусиш щодня писати, а не я! Бо в тебе є час. І стіл.»

Піднявши валізу, зі словами «треба йти», я нахилився до неї за поцілунком, але вона відвернулася. Приголомшений такою реакцією, я струсив головою і зайшов до вагону. Вистромившись з вікна, я сказав примирливо:

«Еліс, так не прощаються.»

«Серйозно. Можеш зовсім не писати.»

«Не будь такою…»

«Ні. І забирай свій чортів перстень! Він мені не потрібен», – вона жбурнула в мене знятий з пальця перстень, який надовго залишив слід на моєму чолі.

Потяг зрушив з місця. Я почав благати:

«Еліс, ну будь ласка!»

Але вона не поворухнулася.

«Прощавай.»

«Еліс, я напишу! – крикнув я у відчаї. – Я знайду у кого позичити ту кляту ручку та кілька клаптів драного паперу!»

«От прострелять тобі руку, і матимеш з цим повний спокій.»

З цими словами вона пішла, і більше ми ніколи не бачилися.

Як виявилося згодом, усе сказане про ручки та папір було правдою. Хлопці на фронті постійно скаржилися на брак часу та на папір, який весь геть жмакався в наплічниках. Бракувало й ручок – їх постійно крали один в одного. Не кажучи вже про поштові марки.

Одного разу вночі я таки знайшов час, щоби взяти ліхтарика та написати Еліс листа. Але нічим добрим це не закінчилося – світло помітив розвідувальний загін німців, наш командир загинув, разом із бійцем, з чийого наплічника я поцупив папір, а мене самого поранили в руку. Тепер я не те, що зброю, але й ручку не можу підняти.

Поділитися текстом...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter